Ми з дитиною зараз перебуваємо в Іспанії, і ось вже другий рік ми дозволяємо собі такий недозволено довгий відпочинок, вибачте за тавтологію. А все чому? А все тому, що де б я не була - вдома, в Іспанії, у друзів в сусідньому місті - моя робота їде з багаття.
З одного боку, це великий плюс - я можу працювати, де завгодно, хоч в Африці, хоч в Антарктиді (був би інтернет), а з іншого... Потрібно скрізь тягти з собою ноутбук, а він, на секундочку так, досить важкий. Плюс самі робочі матеріали, якщо це не моя голова, моя фантазія. Наприклад, зараз моя основна робота полягає в перекладі книжок, тобто важкий томик у 400 з гаком сторінок теж їде зі мною. Причому на моєму «горбу», а не своїми ніжками
.
Але найважчий, мабуть, момент у всьому цьому - це суміщення роботи і відпочинку. Ось зараз ми на узбережжі, що саме по собі створює розслаблену атмосферу і вільний ритм життя. І дуже - ДУЖЕ! - складно прийти з пляжу, змити сіль-пісок, поїсти і не завалитися під бочок до маленької дитини - поспати сієсту. А вже ввечері, коли накупаєшся і нагуляєшся вдосталь, очі самі закриваються. Доводиться всіляко себе струсити і налаштовувати на роботу.
Зрозуміло
, поєднувати таким чином роботу і відпочинок можна, коли працюєш «на вільних хлібах», тобто фріланс. Офіс з собою в іншу країну не перевезеш. Та й не дає стільки відпустки офісним співробітникам начальство. У цьому і полягає головний стимул - щоб мати можливість виїжджати до моря надовго (а головне - вивозити на нього дитинча), потрібно як завгодно (вставляючи сірники в очі, під гаслом «але пасаран!» тощо) продовжувати працювати практично без вихідних. Адже ще давно хтось розумний сказав, що мета виправдовує засоби!
