На пологи мій чоловік особливо не рвався, але й рішуче відмовити мені не посмів. Так, якось ненав'язливо намагався пояснити, мовляв, не буде там від нього ніякої користі. Глибоко в душі я була з ним згодна, але при цьому була впевнена, що в такий великий момент ми всі повинні бути разом.
Як все виявилося насправді
Якщо чесно, я таки могла впоратися без нього. Теоретично. О восьмій ранку я зрозуміла, що ось сьогодні точно все буде. Але вирішила поки йому не дзвонити (напередодні після планового огляду мене поклали в пологовий будинок) - нехай поспить досхочу наостанок.
У десять таки подзвонила, щоб брав пакет і йшов до мене. До 11.00 я ще кізкою бігала по пологовому будинку, зустрічала чоловіка. І лише коли, нарешті, потрапила в родзал, де мені пробили пробку, почалися відчутні сутички і я з головою пішла в процес. Вот тогда я и заценила присутствие «своего» человека в этом конвейере по воспроизведению потомства,
во-первых, эта капельница... З боку це більше було схоже на прогулянку інваліда. Одна жінка ходила так: виставляла попереду себе крапельницю, потім підтягувала до неї скрючене тіло. И так туда-сюда по родзал
у,
мою капельницу таскал за мной муж. Знадобився він і тоді, коли треба було терміново бігти в туалет: крапельниця туди просто так не пролазила, а залишити її за дверима, значить не дотягнутися до пункту призначення. А якщо при цьому ще й сутичка пішла... До речі, між сутичками вісла на шиї у чоловіка - теж вельми розслабляло. Психологічно,
ще важливий момент його участі - після контрольного огляду лікар побігла далі, залишивши мене валятися на ліжку. Встати самостійно я вже не могла, а лежачи сутички відчувалися болючіше. Ось тут і знадобився б чоловік, якби раптом не почалися потуги. Тому терміново довелося використовувати його як рупора - до лікаря я б точно сама недокричала,
але похвалити себе за наполегливість щодо спільних пологів мені довелося трохи пізніше, коли терміново треба було робити вичистку і мені зробили загальну анестезію. Чоловік говорив, що я була у відключці хвилин 10, не більше. Але все одно мені набагато спокійніше було від думки, що цей час дитина не лежала десь сама одна, а була на руках у рідної людини.
Як все повинно було бути
Правда, допомога від нього могла бути і більше. Наприклад, коли крапельницю мені всунули криво, і руку стало роздмухувати, він замість того, щоб поскаржитися лікарю на акушерку, став запевняти мене, що це цілком природна реакція організму на чужорідне тіло. Да и во время схваток так и не допросилась его массажировать поясницу сильней и активней - все боялся до меня дотронуться.
Но это такое дело, особенности характера и прочие внутренние заморочки. А в цілому я йому вдячна за допомогу і підтримку в цьому процесі. Тож спільним пологам бути! И никто меня не переубедит в обратном.
или кто-то пожалел о таком совместном опыте?
